|
Вернутись додому не пізно.
Та де ж моя рідна хатина.
Відчуваю смак сонця залізний.
Що налився жовтим бурштином.
Не затишно стало мені
Там де я народився,
Мої спогади на мілині
Я в розпачі, я розгубився…
Чи довго , просто, не бачив
Ту красу, що нею я дихав.
І досі себе не пробачив,
Що звідти тоді я поїхав.
Проміняв на високі споруди,
На брудне та важке повітря,
Там де щастя ніколи не буде
Та чудес піднесених вітром.
Невже можна забути ту мить,
Як сонце вранці співає.
Коли ти спиш, а серце не спить,
Лиш проміння лоскіт відчуває.
Поля без кінця та початку,
Де краї тільки веселка знає.
Хмари тінню штампують печатки,
Від яких дітвора тікає.
І я так робив у дитинстві
І не лише таке я згадав,
Як літав, тримаючись міцно,
Допізна серед неба блукав.
На пластилін ловив павуків,
Будував на дереві дім,
Вишні не митими їв,
З футболу приходив брудним.
Колесо з гірки пускав,
Метав із палиці глину,
Влучно із пальця стріляв,
Із дерева падав на спину.
Спогадів скажу я вам мільйони,
Діамантове дитинство серце гріє,
Де блистять розпущенні бутони,
Від яких душа моя п’яніє.
Дивовижна природа села
Породила в мені людину,
Мов друге серце, в грудях ожила,
Бережу неначе перлину.
І зараз живе ота рідна ,
Незабуду її ніколи:
Ті дерева, що з космосу видно,
Те жовто - гаряче поле.
Ту стежину, покриту травою,
Що веде до моєї фортеці,
Захищала, тримала рукою.
Треба йти та воно щось не йдеться.
Вклоняюсь тобі, рідний краю.
Коханий, могутній, величний.
Тебе лиш у снах зустрічаю –
Ті сни живуть в мені вічно.
|
