Ілюзій Кара: «Вже розбиті»

Люди, павші сірниками,
Йдуть у справах невідкладних.
Димлять смердючими думками.
Їм навіть посміхнутись складно.

Обов’язків, роботи повінь.
Всі страждають від стихії.
Тоне порятунку човен,
З ним і слово останнє і мрія…

Вони своєчасно не встигли
Придбати ті самі крила,
Натомість тікали та бігли,
Бо кар’єру зробити хотіли.

Хотіли життя у рутину,
Забувши давно про життя.
Те серце не відпочине,
Прийміть мої співчуття.

Що ж буває й таке,
Не всім однаково жити.
Не важливо тверде чи м’яке,
Бо падаєш ти вже розбитим…