|
Квітко Часу!
Ти неси мене
до порогів Дніпра.
Все, що скажеш одразу,
Те – свята чистота.
І не дай мені вкотре
себе загубить.
Славу всім многолику,
А душа хай летить...
Село. Журавки мої, рідні-рідні,
Сховалися за скелю й кам’яну гряду.
Як весело на серці в козака від пісні,
Якщо ще вдома можна зустрічать весну.
Зажевріло проміння сонця у блакить – загравах,
В біло-зелених вишиванках задухм’янились сади.
Рясніють самоцвіти в соковитих травах,
Щебечуть над рікою ластівки.
Ідуть повільно коні між ланами.
Втопився плуг у вогку борону.
Земля вже тепла під ногами,
З жмені чекає зерен – ніжність золоту.
І чую голоси... Це наше мужне військо.
Столи святкові і ми славимо життя.
І ніжно мерехтять вінки дівочі,
Кунтуш червоний – чоловічий знак буття.
Та кажуть недарма: „Нема добра у лиха”.
Ет, браття, жили ми в важкі часи.
Згадайте ж нас і пом’яніть хоч у короткій миті,
І збережіть ту славу що ми несли крізь віки.
Повіяв вітер. Сон-трава зів’яла.
І сполум’яніло село у вогнищі пожеж.
Випробування доля хоч нам дала,
Та їй ми не вступили теж.
Козацькі шаблі миготіли серед ночі.
Збувались думи всі пророчі
Народжених на землях України кобзарів.
Я з хлопцями тримав нерівний бій.
Та невмолимо насувався на нас від татарви
Суворий, чорний Вій!
Темніло, клекотіло поле! А на полі...
Я впав з коня прошитий вражою стрілою!
Минали муки, плив по небу місяць,
Ледь прислухаючись до гулу безголосних чар.
Та ось повільно зупинився,
Торкнувшись гострим носом берега із хмар.
Лежав я горілиць в траві згорівшій
І марилось, а може виділось мені?
Народжуюсь я на Вкраїні іншій,
Але і тут тривають теж бої...
|
