|
Десь сто років тому,
Серцю все було миліше.
І історію одну,
Розповім вам ще й запишу.
В ті часи жив собі,
Пан на ім’я Іме Радаш.
І нерідко так бувало –
Він дарив всім людям радість.
Був маєток що простерся,
До лісів аж від Хатвана.
Вся, дорога до нього,
І казкова і жадана.
Знав її кожен тут,
І багатий й волоцюга.
Люди так в маєтку жили,
Що їм заздрив кожен другий.
Та одного разу сталось,
Це у кожному житті буває.
Все що крають в пересудах,
Але потім з цим й вітають...
Вийнятком не був барон,
Пан на ім’я Іме Радаш.
Є для всіх один закон,
Що дає запальний чардаш.
...Свіжість ранньої весни,
Легко землю оповила.
Покривало з снів своїх,
Барвінкове розстелила.
Вітру шум, дубовий ліс,
І покручена стежина.
Раптом звук з рожків злетів –
Полювання, лють звірина!
На коні барон летів,
Через просіку в долину.
І ще чув прощальний спів,
В невеселу цю годину.
То співали птахи,
Що до столу завжди в моді.
Крилами збива гілля,
Щоби впасти десь в болоті.
Постріл, постріл, гавкіт псів...
Попереду ціла світа.
Королівський блиск гербів,
Влади це сама еліта.
І зненацька між дерев,
Якась постать промайнула
Гарна шовкова накидка,
Стан дівочий огорнула.
– Гей! Ви хто?! – спитав барон –
Що вам тут треба?
Постать різко обернулась,
В цих очах світилась нега.
– Я донька короля –
Дівчина відповіла,
На маленьку корзинку
Біля себе показала:
– Мене батько взяв з собою –
Вона мило посміхнулась.
– Але з єгерів толпою
Не дозволив йти – зітхнула.
Пан зіскочив з коня:
– Як Вас звати?
– Габрієла.
– Ви смілива!
– Будьте певні! –
Вона далі повела...
Повела розмову просто,
І дізналась про нього –
Він хазяїн цих земель
Й ці простори для одного!
– О, пробачте барон!
Батько з шурином не знали,
Що ваш ліс саме цей.
Знали б, то не полювали.
«Габріело!!! Де ж ти?!!» –
Луна лісом прокотилась.
Ой, пробачте. Мене кличуть –
Напівслові зупинилась.
– Пробачаю, звичайно –
Іме Радаш посміхнувся.
Теплих пальців її
Ледь губами доторкнувся.
І барон дуже мужній,
Закохався в ту принцесу.
У костьол до Будапешту
Часто їздив він на месу.
Йому Бог хай простить,
Він не тільки там молився.
А при сяйві сотень свіч
Ох, на нюю як дивився.
І принцеса з бароном
Стали десь і зустрічатись
І взаємність в них з’явилась –
Поклялись нерозлучатись.
І побачили усі,
Як кохання народилось.
Між двома серцями раптом,
Вогнем чистим розгорілось.
Бал! Ах, Бал! Бал! Ах, Бал!
Будапешт розцвів в салютах.
Переповнений вже зал,
І навкруг веселі друзі.
Ще вогні! Ще вогні!
Музика, шампанське, танці.
Квіти, квіти, квіти, квіти!
А що буде завтра вранці?
Й Гарбріела Каржо
У облозі кавалерів.
І їй зараз дуже жарко,
Хоч відчинені всі двері.
– Ма foi1 Які чарівна!
Що ви скажете, панове? –
Знов зліта, то там, то тут,
Чоловічий захват новий.
Та слова... Що слова?
Вона Іме так чекає!
Щосекунди, щохвилини,
Його вкотре виглядає.
Не приїхав, не прийшов...
Щось не те у цьому всьому.
Може з іншою зустрівся?
Пожалкує він потому
1Клянусь Богом (фр).
Жінки... Жінки... Чоловіки
Ну а пари! Ну а пари
Знов кружляють
І у вальсах себе
легко відчувають.
– Avanse! Пані, панове! –
розпоряджувачі балу пропонують.
...Й закрутилась голова,
Люстр світло ріже очі.
Ось колон холодний мармур,
І її погляд порожній.
Не приїхав, не прийшов...
Може з іншою зустрівся?
Ой навіщо ж ти єдиний
В мою душу життям влився?
Минув місяць і розпочалася Війна!
Дві зими і дві весни
Навіть звістки і й півслова...
Згинув, щез, хтозна-куди,
Війна – паща людолова.
І притих Будапешт,
Кам’яні мости і площі.
І дома чека депеш,
У свинець закуті мощі.
А палаців башти всі.
Огорнуло безгоміння.
Там кружляють голуби
Й лиш виводять покоління.
Та невдовзі розпочалось таке:
Морок вечора одного,
Світло ліхтарів прорвало.
Шукають рідні кожен свого,
В цьому радості немало.
І заповнив усе люд,
Тисячі на стиках вулиць.
І давно вже всі не ждуть,
Щастя з грізних революцій.
Оперний театр вщерть,
Переповнений юрбою.
Життя мить долає смерть,
І воно зараз з тобою.
Громадянин чи солдат,
Жінка або чоловік ти.
Але йди до світлих дат,
Де з любов’ю квітнуть квіти.
І сьогодні у театрі,
Музика буде Лавоти2.
І вистава хоч куди...
Слухай зараз! Вільно роти!
Офіцери й панночки,
Сірі френчі, білі плаття.
Авто й чорні диліжанси,
Не згадають хто є знаттю.
А на сцені! А на сцені йде вистава!
На стовпах афіші ще,
Та приходить час розлуки.
Притискають в хвилюванні,
Жінки все ще мужні руки.
Місяць до небес прийшов,
Враз поважно поклонився.
Кличе знов всіх на війну,
Сам у Дунаї тихо вмився.
На вокзал... На вокзал...
Тут вокзал! Тут вокзал!
Рій людей гудить у ньому.
Справжній, дивний карнавал.
Коли край буде вже цьому?
По перону майор,
2Янош Лавота – відомий венгерський композитор, скрипач
Йде до третього вагону.
Паровоз зітхає поруч,
Ніби він долає втому.
Лампи світять дугові,
Пар навколо них клубиться.
Все шепоче і свистить,
Ніби сам на себе злиться.
Раптом цей офіцер,
В натовпі людей спинився.
Немов блискавки удар,
Й він на жінку задивився.
Йшла напроти вона,
Певне дуже поспішала.
Хоч валізу невелику,
Та важкеньку певне мала.
Він до неї крок зробив:
– Добрий вечір. Дайте пані...
З рук валізу спритно взяв:
– Вам поможу... Час не ранній...
– Час не ранній Габріело!
Жінка глянула на нього,
Вона в манто з хутра одіта.
Сховала й вроду за вуаль,
Напевне так ховають літо?
– Ви пробачте, але хто Ви?
Може раптом ми знайомі?
Щось я Вас непам’ятаю...
– Ми знайомі й незнайомі.
Здивувалась жінка вкотре:
– Поясніть усе простіше.
– Гаразд. Добре, пояснюю.
Ім’я – Радаш Вам миліше?
Тихо скрикнула наразі
Зупинилась, ледь не впала
Все втонуло – потонуло. Потонуло
у цій фразі!
У рукав цього майора
Сильно, сильно так вчепилась.
– Боже мій! Звідки Ви... –
схлипнула, заголосила.
– Іме – друг і побратим мій,
Фронтових суворих буднів...
Відійдемо трошки вбік?
Щось тут зараз дуже людно.
– То чому..? – вона плаче –
Він не пише?
– Як розвідник прав немає... –
Офіцер сказав тихіше.
І крізь давку вдвох вони
До вагону пробирались.
Третім запахом весни
Раптом там зачарувались.
Дебаркадер нахилив
Чорне, фарфорове небо.
З зірок воду пив і пив
Втамував спрагу для себе.
От великий семафор.
Очі вже відкрив зелені...
...
Поїзд плавно в далеч рушив,
І всі напрямки для двох він порушив!
Замість епілогу.
І з Ла-Маншу вітер б’є
Їм в обличчя
Підніма ще літа листя
тихо свище.
Йожеф Кірой – майор
і принцеса...
Живуть разом в Англії
Але де? Не знає преса.
Попереду все у них –
Молоді ще
А герой Іме Радаш –
у землі вже.
Пам’ятати вони будуть Батьківщину,
Її солодкі яблука та гіркоту полину.
|
